Тетяна Каплунова
Дарка стояла біля дзеркала й більш з цікавістю, аніж у справі» вдивлялася в очі навпроти. У якусь митьїй нарешті почало здаватися, що там – зовсім незнайома істота, сумна й розумна, зосереджена вглибину себе. Вона трохи напружено вдивляється, мружачись, кудись у необмежене попереду, навколо юрмиться мошкара й метелики, грайливо сідаючи на несподіваних мандрівників. Дихання степу. Дихання лісу. Лісостеп.
Польовий хвощ стрімко хапає за ліву ногу, але дівчина встигає випручатися й зірвати тим часом кущик материнки. П’янко пахне медуниця, і в цих пахощах, наче знаючи – куди, в тендітному ясноколі тремтять каравани кульбабок. Більших і менших.
Наплічник трохи тиснена плечі, і, наче наглий звуку німому кіно, несподівано вискакують голоси. Нарешті вона наздоганяє своїх. Спрагло облизує губи, – у кутиках знов і знов запікаються неприємні солодко-солоні кавалочки. – Водички хочеш? Вона не встигає хитнути головою, як насмішливі очі за являють: – А вже немає! Два маленьких ковточки. А третім – повен рот води. Можна буде посмакувати ним кілька хвилин дороги. Якщо тепер вона не витрусить із черевиків ту купу насіння, що насипалось за останніх три кілометра, воно з великим задоволенням проросте там. Ростиме вгору: через п’яти – до колін, загніздиться в животі, заплететься в руки й вибрунькується в волоссі… Буде прикольно. Остап сказав би, кумедно розтягуючи голосні, – «капє-є-єц!» і кілька тижнів кпини в би з неї.
Муркотіння телефону перериває Дарчин хід думок. – Ти нікуди не збираєш ся? Я заїду за двадцять хвилин. Короткі гудки. Дарка нервово ходить по кухні. До червоного вина буде зефір. Власне, можна й тістечка, але вживати сьогодні мучні викрутаси не випадає, у таку спеку при битій дорозі вона б віддала все своє багатство – треба тільки спочатку визначитись, яке саме – за кілька ковтків холодного сирівцю або кислячку з криночки, чи ПриНаЙМНІ ЖИВЧИКУ».
Дорога до козацького цвинтарю. У деяких клаптиках степу зовсім невеличких, відрізках шляху в два-три метри, ступаєш у дихання землі, гаряче й сухе. Воно лагідно обпікає литки. А впертий язик піднімається все вище й вище:«Що спонукає чоловіків, та ще й до біса гордих, цілувати ноги жінці?.., б’ється десь із живчиком лейтмотивом нав’язливе питання в голові Дарки. Чітка ритмічна схема, природою відпрацьована до автоматизму. Якась невидима сила програмує рух.
Свідомо тіло відмовляється слухатись. Кусає губи. Не те, щоб ноги боліли – ні. Просто на десятому кілометрі терпкої дороги починаєш розуміти лінивих курортників, які силкуються активно відпочивати, лежачи на рушникові біля лагідного муркотіння води. – Водички хочеш? Вона не встигає хитнути головою, як насмішкуваті очі заявляють: – Д вже нема є! Два маленьких ковточки. – От би зараз живчику… Пара насмішкуватих очей дивиться уважно й занадто довго. – Хочеш живчика? – сміється. – Буде тобі живчик. Вона згадує, що ще крім жилки на скронях, усі ці веселі українізатори називають живчиком. Сміється, відштовхуючи хлопця. І знову починає відставати, він напружується, нехотя відривається від її вуст і притуляється лицем до живота. – Скажи, що любиш мій животик! – Люблю твій животик… А від себе додам, що в тебе неперевершені стегна… Стегенця. – Слова тонуть в ароматі шкіри. – Які ти спеції додаєш до своїх стегенець, що вони так збуджують апетит?.. Г-а-а-м! Дарка дриґає його ногою, і він, падаючи, тягне її за собою на підлогу. Заодно зсипається простирадло. Виборсуватися ліньки. Так хочеться сісти. Роззутися. Сидіти довго. Дивитися на небо. Лягти на траву. Облитися водою. Нашвидку перекусили, занурилися в бруднючий берег Дніпра. Назвати Дніпром ці затоплені, замулені луки язик не повертається. Водяне плесо вабить якоюсь мертвотною таємничістю.
Здається, що в похованих під товщами води селах досі живуть люди. Печуть хліб, запарюють узвар, кохаються й родять дітей. А увечері, коли третя зоря сходить на небі, рветься в ненароджений вітер самотня пісня. – Не плач кохана, неплачся мила… Остап уже на горі. Його мелодійний голос ледь мріє серед кущів акації. Колючки хапають її за голі руки, плечі, живіт. Надягає сорочку, але він, бавлячись. заважає їй, хапаючись за тонку ткани ну зубами. Тихо дзенькає келих і не розбивається? Червоне вино. Кам’яні хрести.
Сонце. Шаблі. Мушкети. Металеве бряцання. Крик. Крик. Крик. Маленька істота намагається розплющити очі, але несподівано носик відчуває запах шкіри. Мутно-прозора рідина локоче маленькі пожмакані вуста. Тихо капає кров.
Різня за різнею, війна за війной…
Чума за чумою, за голодом мор…
Розкинуло крила чорне прокляття…
Темні вбивають, байдужі мовчать…
Залишити відповідь