Не одне покоління вчених приваблювала загадкова земля Екзампай, в якій, за словами “батька історії” Геродота, скіфський цар Аріант встановив великий бронзовий казан, виготовлений з наконечників стріл (IV, 81) – пам’ятку про один з перших у Європі і найоригінальніший “перепис” народів Великої Скіфії. Попри велику кількість оригінальних гіпотез, розглянутих у синтетичних працях А.І. Доватура, Д.П. Каллістова, І.О. Шишової [1], О.О. Нейхард [2], дослідженнях Б.О. Рибакова [3], С.С. Безсонової [4] та інших, місцевість Екзампай та річка Екзампей [5] так і не були досі локалізовані.
Однак поступово зростало розуміння її значимості у релігійному, а отже й суспільному житті Великої Скіфії, нерозривно поєднаних міфологічно. Ще М. Кисслінг висловив важливу думку, що грецька назва Екзампаю – “Священні шляхи” – виникла тому, що там знаходилося скіфське святилище [6] (курсив тут і далі мій. – В.П.). На те, що ця місцевість могла бути вузловим пунктом старих торговельних доріг, які, за уявленнями давніх людей, були під захистом богів, вказували й інші дослідники. Зокрема, Г. Штейн стверджував, що великий казан, поставлений царем Аріантом в Екзампаї, міг мати культовий характер [7]. Думку про те, що походження великого казана вказує на загальноскіфський характер святині і що саме в тій місцевості, де він був встановлений, могло проводитися загальноскіфське свято, висловив Б.М. Граков [8].
Ідею зв’язку святилища Екзампай з пантеоном скіфських богів, описаних Геродотом (IV, 59), розвинув Д.С. Раєвський, ставлячи питання вже не просто про святилище, а про “загальноскіфський релігійний центр” [9]. Його не зупинило власне застереження про те, що: “прямих вказівок на культовий характер урочища Ексампей у Геродота нема” [10], бо, на його ж переконання, боязнь вийти за межі писемного першоджерела веде до втрати руху, зупинки процесу пізнання. Порівнюючи науковця з альпіністом, він висловив знаменну сентенцію: “намагаючись уникнути падіння в провалля необґрунтованих гіпотез, необхідно пам’ятати, що прагнення будь-якою ціною забезпечити собі максимум точок опори загрожує нерухомістю” [11].
Проблеми історичної географії Скіфії найтіснішим чином пов’язані з її етногеографією, тобто визначенням місць та меж розселення чи перебування кочових і осілих народів, які не завжди можуть бути встановлені за картами археологічних культур і постійно дискутуються. Тому важливого значення набуває осмислення явищ сакральної географії, одним з фундаментальних принципів якої є поняття “сакрального центру”, безпосередньо пов’язаного з географічним центром певної країни.
Концепція сакральної географії виходить за межі відомої формули Шарля Луї Монтеск’є, за якою природа країни, її клімат, крайобраз, розміри, формують характер мешканців (в нинішній термінології – менталітет). Сакральна географія вивчає закономірності існування народів не у фізичному сенсі, а в архетиповому аспекті. Вона є частиною Традиції в розумінні Рене Генона, і передбачає символічне значення сторін і частин світу, континентів, окремих країн, місця розташування їхніх центрів, а також елементів ландшафту, на яких розгортається історія того чи того народу. Все це безпосередньо пов’язується з міфологією, пантеоном богів, тобто з сакральною містикою або таємницями народної “душі”.
Стародавня історія України періоду Великої Скіфії дає якнайкращий приклад для такого підходу. Особливого значення набирає символічна модель країни, орієнтація в просторі її елементів, і особливо сакральна енергія географічного центру та її вплив на вибір місця для загальноскіфського релігійного центру.
Відомо, що “батько історії” Геродот, в своєму знаменитому “Скіфському логосі” (IV книзі “Історій”) для опису Скіфії, як країни, використав модель “тетрагона – квадрата” (дослівно – чотирибічника, а не чотирикутника), сторони якого були прямо зіставлені з чотирма сторонами світу в локальному розумінні. Натомість моделлю всього світу грецька сакральна географія вважала “коло”(земля з внутрішніми водами, ззовні оточена круговою річкою “Океан”), а дві знамениті стародавні країни – Скіфію та Єгипет – розглядала як північний і південний антиподи-полюси, тим паче, що в кожній з цих країн була своєрідна водна вісь – Ніл та Борисфен, назва якого безпосередньо пов’язана з поняттям півночі. Географічним і сакральним центром Еллади, й відповідно всього світу (реального) та Всесвіту (духовного, містичного), вважались Дельфи. Тут, в храмі бога сонця Аполлона, зберігався священний камінь “омфал”, що позначав так званий “пуп” землі.
Щодо Скіфії, спробу ув’язки геометричної моделі країни з міфологією народу, який її представляв, якраз і зробив Д.С. Раєвський. Він виходив з постулату, що рівнобічний чотирикутник є найпростішою моделлю організованого Всесвіту, в тому числі й скіфського. І через призму такого філософського розуміння підходив до конкретних проблем, зокрема й пошуку головного святилища Скіфії: “Урочище Екзампей, таким чином, за даними Геродота, має бути в геометричному центрі цього чотирикутника. Навряд чи ця обставина випадкова. Вище вже відзначалося, що чотирикутна Скіфія є відображенням уявлень про організований Всесвіт… Показово, що Геродот тлумачить назву Екзампей як Святі (Священні) шляхи. Сакральні ж властивості центра світу визначаються саме тим, що саме через нього лежить найкоротший шлях, який пов’язує землю і людину з Небом і Творцем” ” [12].
Твердження щодо “геометричного центру чотирикутника” цілком слушне, коли вважати, що йдеться про Священні шляхи по землі (це світ реальний, такий шлях був і в Дельфах). Думка ж про найкоротший шлях до неба має дві складові: 1) реальну, якщо вона натякає на те, що згаданий “центр” фізично розташований на найвищій точці священної місцевості чи навіть всієї країни (цьому навіть не дуже суперечить поняття “урочище”, пов’язане з місцевістю Екзампай, пояснення якому можна знайти в тому, що саме з нього витікала однойменна річка Екзампей); 2) містичну, коли зважати на сакральну природу “центру”, за рахунок якої скорочується шлях до Неба. А от згадка про Творця, на мою думку, з’явилася під впливом християнського монотеїзму і поставила засланку до постановки питання: а до якого, власне кажучи, Бога зі свого семибожного пантеону, звертались скіфи в цьому головному святилищі ще до встановлення Священного казана?
Не зовсім пряму відповідь можна знайти у Геродота: “Статуй, жертовників і храмів вони за звичаєм не споруджують, за винятком Арея: для нього вони це роблять” (IV, 59) [13]. Справді, цілком природним для скіфського суспільства виглядає особлива увага до Бога війни Арея, як це пізніше виявилося у ставленні римлян до Марса. І саме цим можна пояснити, чому Геродот, описуючи процес щорічного спорудження храму і вівтаря Арея з хмизу, притаманний власне скіфам степовикам, замість точної вказівки на ту ж місцевість Екзампай, вставляє фразу про повсюдне (в кожній місцевості, чи номі) пошанування Арея. Однак всі досі знайдені археологами святилища в Лісостепу, включно з тими, що приписуються культу Арея, не відповідають такому описові, і несуть на собі відбиток прямої спадкоємності від доскіфського періоду [14].
Неврахування цього моменту відвело думку Д.С. Раєвського в інший бік, до розгляду календарного свята, пов’язаного з відомими чотирма золотими предметами-талісманами – чашею, сокирою, плугом і ярмом, що нібито “впали з неба”: “саме “центр світу” є, звичайно, місцем проведення свята, що відтворює у ритуалі події “початку світу”. Тому є всі підстави вважати, що скіфське свято відбувалося саме в урочищі Екзампей…” Ця гіпотеза змусила його відійти від висловлених раніше слушних міркувань: “…а повідомлені Геродотом дані про місце розташування цього урочища в значній мірі умовні, бо підпорядковані не реальній географії, а концепції про чотирикутну конфігурацію світу і про його центр” [15]. Як бачимо, концепція відірвалась від реальності, і висновок став неоптимістичний.
Між тим, доказом того, що Екзампай був у центрі не тільки скіфського Всесвіту, як духовної концепції, але й реальної Скіфії, як країни, перш за все є приклад Давньої Греції. На карті її європейська частина вписується в квадрат (поставлений на кут), а головний еллінський сакральний центр (Дельфи) справді опиняється в його геометричному центрі.
Цей випадок може здатися внутрішньосистемним фактом, а тому недостатньо доказовим. Однак є можливість вийти за межі тексту “Скіфського логосу”, всієї праці Геродота і навіть еллінського світу, для того, щоб залучити вельми показовий матеріал з життя сучасників скіфів, не менш прославлених “західних європейців” – кельтів, ім’я яких вперше з’явилося в його “Історії”. Запереченням цьому може бути певна історіографічна тенденція чи навіть тенденційність (часто несвідома), яка звужує порівняльний простір навколо скіфів (скіфського мистецтва, міфології) лише до азійських аналогів. Слушною є однак думка Л.Н. Гумільова про те, що “…час поставити крапки над “і” в питанні про “неповноцінність” степових народів і відкинути упередженість євроцентризму, згідно якому весь світ – тільки варварська периферія Європи” [16].
Отже, на думку Н.С. Широкової, спеціаліста з культури кельтів: “Дія кельтської міфології розгортається в особливому магічному просторі сакральної географії. … Мова йде про символіку центру, яка має велике значення в усіх давніх традиціях, і пов’язаною з нею філософською концепцією влади” [17]. Але, на на відміну від Д.С. Раєвського, хоча йдеться про “сакральну географію”, поняття центру в Н.С. Широкової не перетворюється на чисто світоглядне, пов’язане лише з “чотирикутною конфігурацією світу”, а таки з реальною географією країни: “символіка Центру Світу і Царя Світу чітко простежується в кельтській традиції. Справді, в кельтській міфології присутнє поняття про рівновагу і гармонію країни, а, отже, і світу, які географічно виявляються в поєднанні сакральних властивостей центральної території” [18].
Остання має бути якось позначена і відповідно мати винятковий статус “священної землі”. І тут натрапляємо на інформацію, що заповнює лакуну в повідомленні Геродота, і дізнаємося про додаткову ознаку, яку слід шукати на місці колишнього святилища Екзампай: “Поняття “центру”, в грецькому розумінні омфала (“пупа Землі”), збігалося з поняттям святилища, що позначає, таким чином, місце особливо наділене сакральною енергією” [19]. У Геродота сакральну енергію місцевості Екзампай надавав не камінь-омфал, а (що його самого найбільше дивувало) малопомітне джерело, з якого починався струмок і далі річечка з такою гіркою водою, що отруювала води великої річки Гіпаніс. Детальніше цю місцевість він не описував, даючи лише загальні географічні відомості про її місцезнаходження. Однак не слід відкидати й можливу ознаку у вигляді каменя, чи то доставленого в магічну точку, чи природного.
Міркування дослідників виявляють елементи діалектики в розумінні поняття центру цілої країни і її складових частин, а також того Всесвіту, на якому наполягав Д.С. Раєвський. Так “Р. Генон визначає омфал (“пуп Землі”) як один із найпримітніших символів, котрі в давніх традиціях відповідають “Центру Світу”, хоча в широкому сенсі для позначення будь-якої центральної точки. Символ омфала міг розташовуватися в тому місці, яке служило лише центром певної області, швидше, однак, духовним, ніж географічним, хоча обидва ці значення часто збігалися. Як би там не було, для народу, що жив у даній місцевості, ця точка була наочним образом “Центру Світу” [20].
Ці спостереження важливі тому, що прояснюють різницю між вшануванням Арея в різних областях Скіфії (про що Геродот каже), сакральні центри яких дійсно не завжди могли бути водночас і географічними, та побудовою добре описаного ним храму і вівтаря Арея – як головного і “загальноскіфського” саме в сакральному центрі всієї Скіфії (про що Геродот нібито мовчить).
Щоправда, підказкою є вказівка на те, що місцевість Екзампай була на межі двох некочових, осілих “племен” Скіфії – з півночі скіфів-орачів і з півдня – алазонів. Оскільки Геродот вказівкою на номи фактично стверджує, що культ Арея панував у всій багатоплемінній Скіфії, то й до визначення її загального центру як країни мали бути причетні не лише царські й кочові скіфи, але й місцеве землеробське населення, що тільки посилює переконливість порівняння з кельтами: “Релігійне поняття “центру” (сакрального) у кельтів є фундаментальним, і не випадково, й не без причини чотири наймогутніших племені Галлії розташовувались саме в центрі країни; бітуринги, карнаути, аварни, єдуі. … Такий тип чотиричасного об’єднання мав переважно релігійний характер і брав початок в глибокій давнині. … В основі його лежить символіка числа чотири, пов’язана з символікою центру” [21].
Складні історичні перипетії могли порушити вказаний вище фундаментальний характер збігу сакрального і географічного центрів кельтів, але не настільки, щоб ці поняття розійшлися остаточно: “За повідомленням Цезаря, щорічні представницькі збори друїдів відбувалися в області карнутів в освяченому місці (loco consecrato), яке “вважається центром Галлії ”. Однак, географічна середина Галлії, що представляла в той же час її сакральний центр (Mediolanum), знаходилась в області бітурингів. … Можливо … єдиний, головний символічний і культовий центр розділився на два центра, що розташувалися в сусідніх громадах, як це сталося в Ірландії. В усякому разі, і бітуринги і карнаути жили дуже близько одні від других, і входили в число чотирьох наймогутніших кельтських племен, що перебували якраз у центрі Галлії”. … А якраз на межі поміж карнаутами і бітурингами було знайдено дуже цікаву пам’ятку – камінь з символічним малюнком – три концентричних квадрати, пов’язаних між собою чотирма лініями, що йшли під прямим кутом” [22].
Ясна річ, що мова йде все про той же символічний “пуп Землі”, наявність якого у Скіфії вимагала перевірки на місці – безпосередньо в Екзампаї. Можна було б на цьому зупинитись, але для ще більшої доказовості варто окрім однієї кельтської країни згадати й іншу, що й досі заселена кельтами та зберегла свою міфологію.
“Окрім Галлії, символіка Центру представлена також в Ірландії. Вона знайшла своє відображення у назві центральної провінції Міде (суч. Meath). Міде складалась з частин територій, належних чотирьом іншим провінціям, на котрі в давнину була розділена Ірландія. В центральній провінції знаходився серединний сакральний центр і його символ, що відповідав “Центру Світу”. Це був Уснех, розташований майже точно в центрі країни. В Уснесі був поставлений величезний камінь, що звався “пупом Землі”, а також “межовим каменем”, оскільки він знаходився в тому місці, де сходилися межові лінії всіх чотирьох першопочаткових провінцій. Навколо нього щорічно в перший день травня збиралася загальна рада, схожа на щорічне зібрання друїдів, що проходило, як було зазначено вище, в “серединному священному місці” в області карнаутів в Галлії” [23]. Релікти такого устрою дожили донині: “сучасна Ірландія включає чотири великих провінції: Коннахт, Ульстер, Лейнстер, і Мунстер, походження яких своїми коріннями сягає доби, що передувала писаній історії” [24].
Ці абсолютно достовірні приклади знімають сумніви щодо прямого зв’язку між визначенням географічного центру країни і його сакралізацією аж до утворення постійного святилища, в якому відбувались регулярні жертвоприношення певному богові чи богам “загальнодержавного” значення, у випадку Скіфії – Богу війни Арею.
Покладаючись на одержані теоретичні висновки, автором було здійснено дві приватні автоекспедиції по степах в район лівих приток Середнього Бугу для їх перевірки. Цілком підтвердилась теза Д.С. Раєвського про Екзампай як священну місцевість із точкою найближчою до Неба. Справді, в описаному Геродотом районі “між Борисфеном і Гіпанісом”вершина вододілу, на який звертав увагу ще Б.О. Рибаков [25] поміж верхніми притоками Чорного Ташлика і Мертвоводу позначена курганом з географічною міткою 269 м. Ценайвища точка в усіх правобережних степах. Розташована вона неподалік від межі з Лісостепом і, таким чином, лягає якраз на межу поміж археологічно вивченим ареалом скіфів-орачів та їх південними сусідами – алазонами (аналогічно кельтским паралелям).
Звідси на північ починається Бежбайрак (Башбайрак) з витоком однієї з приток Чорного Ташлика, що тече через с. Вільні Луки (Новоукраїнського р-ну Кіровоградської обл.). А на південь в урочищі, на яке натякав Д.С. Раєвський, зі скелястого джерела бере початок р. Кам’яно-Костувата – центральна верхня притока Мертвоводу, які разом ідентифіковані як р. Екзампей. В цьому ж урочищі знайдено велике кам’яне плато, яке за аналогією до грецького “омфала” в Дельфах і кельтського величезного каменя в Уснесі можна назвати “пупом скіфської землі” або “пупом Землі” в Скіфії. Якраз незбагненна поява в одному місці такого комплексу міфологічно значимих ознак і надавала цій місцевості – Екзампаю – величезноїсакральної енергії.
Визначено і місце, на якому відбувалося щорічне спорудження “храму Арея” – по другу сторону від лісосмуги, за якою скривається курган. Відстань до нього біля 250 м. За даними місцевих мешканців, на великому полі, а саме воно могло служити “храмовою територією” у вигляді квадрату в 3 стадії по сторонах (згідно з сакральними уявленнями давньоіранських народів [26]), була незначна площа, приблизно в 60-70 соток, яка колись мала дуже запечений ґрунт, нині розораний тракторами. Найімовірніше саме тут на честь Бога війни щорічно споруджувався вівтар у вигляді скирти з хмизу, у вершину якої втикався старий залізний меч Арея. Потім ця скирта за давньоіранськими звичаями [27] спалювалася, а дим від духмяних трав мав досягти богів на Небі (такі повір’я в українському фольклорі пов’язалися зі святом Маковія). За переказами, на цьому місці зупинялись і чумаки. Рухалися вони шляхами, прокладеними ще в скіфський час, зокрема, на Правобережжі Чорним і Кучманським.
Топографічно сакральний комплекс Екзампаю мав трирівневу структуру: верхній рівень –безпосередньо навколо найвищої точки в степах “найближчої до неба”, позначений курганом і малим квадратом з під фантомних храмів на честь бога Арея і великим Священним казаном (вищій світ богів); вздовж Священного шляху, частини пізнішого Кучманського шляху (другий рівень – світ людей); байрак з гірким джерелом (третій рівень – нижній підземний світ мертвих).
Географічні властивості місцевості Екзампай унікальні. Вона лежить на прямій, яка є апроксимацією течії Дніпра, приблизно по лінії Київ – початок Дніпровського лиману, і служить тією уявною віссю, яка ділить територію Скіфії навпіл в напрямках схід/захід. В той же час Екзампай як межова місцевість між алазонами і скіфами-орачами лежить на продовженні “лінії Рибниця – Первомайськ” [28], що відповідає вказівці Геродота на місце найближчого зближення річок Тіраса і Гіпаніса, після якого їх течії розходяться все далі. Вона ж є приблизною межею Степу і Лісостепу в напрямку південь/північ.
Отже, всупереч сумнівам Д.С. Раєвського, географічний і сакральний центри Скіфії збігаються в одній точці. Ґрунтовне дослідження концепції скіфського квадрату (тетрагону) з прив’язкою всіх його кутів і сторін до реальних географічних об’єктів показало, що Екзампай дійсно розташований в центрі геродотівської моделі Скіфії, як країни [29].
А той факт, що географічний і сакральний центр Великої Скіфії поблизу с. Вільні Луки, виявився відносно близьким (» 60 км) до сучасного географічного центру України (за її нинішніх розмірів 1316 х 893 км), позначеного спеціальним знаком біля смт. Добровеличківки тієї ж Кіровоградської області у вигляді великого камінної стели (яка стала теперішнім “пупом української землі”), служить переконливим доказом геополітичної спадкоємності територій протягом майже двох з половиною тисячоліть історії нашої країни від Великої Скіфії до нинішньої України.
1. Доватур А.И., Каллистов Д.П., Шишова И.А. Народы нашей страны в “Истории” Геродота. Тексты, перевод, комментарии. – М.: Наука,1982. – 455 с.
2. Нейхардт А.А. Скифский рассказ Геродота в отечественной историографии. – Л.: Наука, 1982. –240 с.
3. Рибаков Б.А. Гнродотова Скифия. Историко-географический анализ. – М. Наука, 1979. – 246с.
4. Бессонова С.С. Религиозные представления // Степи европейской части СССР в скифо-сарматское время. – М.: Наука, 1989.
5. В літературі зустрічаються різні написання цієї назви – Екзампей, Ексампай тощо, автор в усіх публікаціях дотримується принципу написання щодо місцевості Екзампай, а однойменної річки Екзампей, що полегшує їх розрізнення. В цитатах залишається авторське написання. – В.П.
6. Kiessling M. Exampaios. Pauly’s Real-Encyclopadie der classischen Altertumswissenschaft //Neue Bearbeitung, begonnen von G.Wissowa, hrsg. von W.Kroll. – Stutgart, 1909. – VI.
7. Доватур А.И., Каллистов Д.П., Шишова И.А. Народы… Коментар 357. – С. 282.
8. Граков Б.Н. Легенда о скифском царе Арианте (Геродот, кн. IV, гл. 81) //История, археология и этнография Средней Азии. – М., 1968. – С.102.
9. Раевский Д.С. Очерки идеологии скифо-сакских племен. – М.: Наука, 1977. – С.113.
10. Раевский Д.С. Очерки идеологии…– С.114.
11. Раевский Д.С. Модель мира скифской культуры. – М., 1985. – С. 3.
12. Раевский Д.С. Очерки идеологии… – С.114.
13. Геродот. Історії в дев‘яти книгах. Переклад А.О. Білецького – К.: Наукова думка, 1993.
14. Безсонова С.С. Історія населення Середнього Подніпров’я в скіфські часи. //Цивілізації давньої України.
– К., 2001. – С. 103–111.
15. Раевский Д.С. Очерки идеологии… – С.114.
16. Гумилев Л.Н. Древняя Русь и Великая Степь. – М.: “Мысль”, 1992. – С. 383.
17. Широкова Н.С. Культура кельтов и нордическая традиция античности. – С-Пб.: Евразия, 2000. – С. 172.
18. Широкова Н.С. Культура кельтов … – С. 174.
19. Широкова Н.С. Культура кельтов … С. 174 .
20. Широкова Н.С. Культура кельтов…– С. 175, посилання на: Р. Генон Царь Мира // Вопросы философии. – №3, –1993. – С. 125.
21. Широкова Н.С. Культура кельтов… – С. 176.
22. Широкова Н.С. Культура кельтов… – С. 177–178.
23. Широкова Н.С. Культура кельтов… – С. 179.
24. Широкова Н.С. Культура кельтов… – C. 182.
25. Рыбаков Б.А. Язычество Древней Руси. – М.: Наука, 1988. – С. 63.
26. Бойс Мэри. Зороастрийцы. Верования и обычаи. – М., Наука, 1988. – С.13.
27. Бойс Мэри. Зороастрийцы. – С. 11.
28. Нариси стародавньої історії Української РСР. – К.: Вид. АН УРСР, 1957. – С. 127.
29. Петрук Володимир. Велика Скіфія–Оукраїна. – К.: Спалах, 2001. – Карта. – 436 c.
Історичний журнал. –№3. – 2005. – С. 110–116.
Залишити коментар